Віґілії XXVI

Стоїть душа, забута в полі дичка,
Де — скільки ока, Єрихонські труби.
Три обрії, де мороку сатрапи
На мозок вже накинули вуздечку.

Підперли небо титаніди-дочки,
Що світло ще виношують утробі.
Вдягли подобу іншу — без потреби —
І — в колесі — до повноі віддачі.

Свідомість, що — буття — як узурпатор, —
Скляні і антрацитові копита, —
Аж лунами пішло у хромозоми, —

Самі струмки — надземні і підземні,
І сад, де вічність ходить між морель
Й рукою — серце, котре завмира.