Віґілії LXXII

Ще й не жилось, а добігає строк,
Що — з-за плеча — із вишкіром акули.
Мить — і життя, мов не було ніколи. —
Помили посуд, й воду — із відра.

Як коротко цвіте на схилах дрік,
І довго як — щабель рослинний — калій.
Морським піском — і найстрімкіші скелі.
Вітри — і вічність — в пальцях перетруть

На попіл, що й не зчується, — так тихо.
З ковчега випала зернина духа,
Й матерія, — як вчинок неосудний, —

Розмножилась за бортом — самосадом —
І, мов бур’ян, всі виміри псує. —
Буття — нема. Є кілька аксіом.