III - Малий монолог Прометея

Я проміняв на скелю всі висоти.
Увесь Олімп із відсвітом доричним.
Орел зробив мене — на всю печінку — зрячим.
Що без поживи й миті не посидить.

Біль тільки линва, по якій — до суті.
Які незглибні найпростіші речі.
Ця скеля, мов без сходинок поруччя.
Нема в мені ні жалю, ні надсади.

День існування — ні на цаль від норми,
Лиш кола — усе вужче і понуріш.
Чекають марно, заки я розкисну.

Мій брат Атлант, — і більшає спокуса
Турнути обрій, що — на цятку зблід,
Аби й безсмертних до нуля змело.

Й усе — один єдиний перегин. —
Вогонь — початок — і кінець — вогонь.