CXXIV
Лишилось те, про що вже не говорять.
Хоч ще гінці — останню вістку — чвалом.
Линяє пам’ять. Зір — порожній вулик.
Гадючі яйця страху і зневіри.
Заснув і — зернятком — прокинувсь велет. —
Вогонь, казан, що долю світу варить.
Із ложки скапує — куди буття поверне.
І більшає й тремтить світила воло.
Й нитками, що здавалися благими,
От-от — подобу, що — здаля, мов гомін.
Й густішає ледве помітний начіс,
Що — з казана — по обрій — серед ночі. —
Ще зупинитися б і відійти либонь. —
Як на долоні — всіх речей глибінь —
Всепоглинальна цятка голуба.