Огляд української літератури 1906 р

І

Минулий 1906 рік останеться назавсігди пам’ятним, епохальним роком в історії України; це був після довгого примусового дрімання перший рік хоч сяк-так вільного і повного життя, перший рік по розкуванню українського слова.

В російській Україні мали ми в тім році всі ті з’явища громадського життя, які веде за собою політична свобода. Отже, вироблялася практика політичних зборів і з’їздів, політичних комітетів і, загалом, організацій, що мають метою повернути діяльність ширшої маси в той чи інший бік. Щоправда, всі ці печатки політичного життя були ще досі дуже скромні і часткові, місцеві. Виробляються тут і там невеличкі центри і ведеться в них діяльність на власну руку. Широкої партійної діяльності, порозуміння місцевих центрів між собою, великих всенародних віч, які бувають у Галичині в важніших моментах національного життя, в російській Україні ми досі не бачили.

Один рух, найбільш подібний до систематичної і на всім просторі України одностайної роботи, це змагання до заснування просвітних товариств. Знаючи гаряче народолюбство тих кругів інтелігенції, що горнуться до тих перших просвітних товариств, бачучи в тих виданнях для народу серйозну увагу до народних потреб, ясне і наукове представлення змісту, кажу це, рівняючи їх до більшості подібних видань у Галичині, де нічого подібного не видно, — можемо надіятися на тім полі найбільших успіхів, коли праця інтелігенції зорганізується і пошириться по всій Україні.

Взагалі треба сказати, що переважна частина публіцистичної і літературно-наукової праці в російській Україні минулого року мала популярний характер. Це треба сказати особливо про біжучу пресу. Минулий рік виявив на тім полі дуже інтересний досвід, із якого слід би користуватись на будуще. В початку року, під першим враженням свободи, бачили ми по всіх усюдах оголошення про видання українських газет, і майже всі оберталися до простого народу. З тих газет одначе значна частина зовсім не побачила світу Божого, а інші хоч побачили, то швидко погасли з тих чи інших причин. Удержався і урятував честь української преси майже лиш один полтавський «Рідний край» — найкращий доказ того, що спекуляція на дешевий успіх популярної газети на Україні ще дуже передчасна і що тільки серйозна праця гуртка свідомих і талановитих людей може дати запоруку доброго розвою такої газети. Це повинні взяти собі на увагу різні «антрепреньори» видавці; і тоді певно менше буде газет-скороспілок, а більше однотяглої роботи над народною просвітою і більше спільного порозуміння між поодинокими центрами тої просвітної роботи. Уявляю собі як найближче її завдання — з’їзд делегатів усіх місцевих українських просвітних товариств для обміну думок про зроблені досі спроби і для вироблення спільних принципів дальшої праці.

Я зупинився трохи довше на тій популярній публіцистиці та літературі не тільки через її велику важність в нашім національнім житті, але й ще з одної причини. В першім році української свободи важність тої літератури перецінено, на неї звернено не то головну, але майже виключну увагу, популярний характер надано навіть таким виданням, як щоденна газета «Громадська думка». Це була велика помилка, бо через це українська інтелігенція в саму важку і гарячу пору ідейної і політичної боротьби була позбавлена свого органу, своєї прилюдної трибуни. З цього вийшла велика шкода, бо, з одного боку, лишилися необговорені і непорішені дуже важні питання українського життя, а, з другого боку, сама газета, дбаючи переважно про інформування своїх читачів, зробилася немов блідою копією російської газети середньої руки. Того, що повинно було бути її характерною прикметою, власне українського духу, живого почуття одноцільної і окремої української політики в рамах російської державної політики, в ній не було, а як було, то дуже мало, проблисками.

Не роблю з того нікому ніякого докору, це була помилка не одного чоловіка, а гуртової думки. Можу тільки сподіватися, що, навчена торішнім досвідом українська інтелігенція, цеї помилки не повторить. Орган для інтелігенції, такий, що міг би не тільки удержатися поруч з подібними російськими, але виявляв би собою всю своєрідність та окремішність українських народних потреб і інтересів, такий орган потрібніший тепер на Україні, ніж десять хоч би й і найпильніше редактованих популярних газеток. Серед простого народу нема такої ідейної розтічи, як серед інтелігенції. Для нього на перший час вистарчить місцева праця по школах, земствах, просвітних товариствах, поки не зберемося на щось ліпше. Але українська інтелігенція опинилася тепер у дуже важкому духовому становищі. Перед нею, політичне невиробленою і хворою на загальноросійський доктринаризм, не привичною до оцінювання конкретних явищ, а тільки до теоретичних шаблонів, стеляться тепер широкі дороги, що можуть на довгі роки одвести її від рідного грунту. Цю інтелігенцію ловити, показом її ґрунтових, рідних інтересів, її найближчих громадянських обов’язків прив’язувати до українського ґрунту і до органічної праці на ньому, отеє перша і головна задача української інтелігентної преси і літератури. Без інтелігенції народна маса не піде наперед, не зорганізується, або й коли буде організуватися, то хіба для антикультурних диких поривів. На українську інтелігенцію, на її організацію, на вияв її політичних та культурних змагань звернена тепер цікавість усієї освіченої Європи, яка чує духом, що власне звідти може вийти ясне і розумне слово, що може вивести Україну та й усю Росію з дотеперішнього важкого кризису. Те устами одиниць не раз уже було говорене; Європа прислухалася до нього в натхненних віршах Шевченка, в блискучих статтях Драгоманова, в поважних наукових творах Грушевського. Але поодинокі голоси — це та ластівка, що ще не робить весни. Треба, щоб ті ідеї, оперті не на загальних доктринах, а на відчуванні інтелігенцією глибокої, кровної солідарності з українським народом і з українським ґрунтом, зробилися власністю широких гуртів тої інтелігенції, щоб це не були холодні теорії, мотивовані по книгах, а щире, гаряче почуття свого людського і національного обов’язку, щира, гаряча готовність до праці і до жертви, щоб були тим, що цивілізована людськість називає живим національним почуттям і без чого нема нації, нема цивілізації, нема справжніх ідеалів.