Дурень думкою багатіє

Наш Іван кохавсь у мріях:
Думкою літає
Та скарби усе знаходе,
Гроші здобуває.
Одного разу пішов він
На баштан до пана:
Огірочки молоденькі
Звабили Івана.
Взяв мішок Іван з собою,
Повен щоб набрати,
Та й почав він до баштану
Стиха плазувати.
Як підліз до огірочків,
Став він і гадає:
 — Це, їй-Богу, мені щастя
Зараз набігає.
 — Наберу цих огірків я
Повну лантушину,
А тоді візьму за їх я
Добру копійчину.
 — За ті гроші собі маю
Курочку купити,
А та курочка курчаток
Буде нам водити.
 — Я візьму оті курчата
Та й пошлю я жінку
їх продати, і куплю я
За ті гроші свинку.
 — Наведе мені та свинка
Поросят чимало,
Будуть в мене і ковбаси,
Буде в мене й сало!
 — Тільки  — ні! Ті поросята
Я не буду їсти,
А як виростуть, то їх я
Теж продам у місті.
 — За ті ж гроші всі куплю я
Добрую коняку,
І вона роботу буде
Нам робити всяку.
 — А до того приведе ще
Лошачка такого,
Що швидкішого не буде
Коника ні в кого.
 — Лошачка того продам я,
Хату щоб купити,
Біля хати ж щоб садочок:
Вишеньки та квіти.
 — А там далі і город щоб  —
І його чимало,
Бо я хочу, щоб на ньому
Все там виростало.
 — Огірків теж насадю я,
Бариша щоб мати…
Тільки горе, що такий то
Вже народ наш клятий:
 — Не вдержиш і огірочка,
Вирвуть все до краю…
Ну, байдуже, сторожів я
Добрих понаймаю,
 — А сам вийду потихеньку
Із своєї хати
Та й піду у сторожів тих
Варти вивіряти.
 — Так піду я понад краєм
Та й гукну:  — Не спіте!
Гей, чи чуєте? Город мій
Добре бережіте!
Та й згукнув Іван, мов справді
В нього вже те діло:
На баштані ж тому двоє
Сторожів сиділо.
Як почули вони Йвана,  —
Кинулись до нього,
Та й піймали зараз в руки
Із мішком дурного.
Попобили бідолаху,
Мали ще й в’язати,
Та вже вихопився якось
Та мерщій тікати!
Як вернувся,  — ще довгенько
Чув побиту спину,
Та нікому не хвалився
Про свою причину.
Та вже потім жінці якось
Розказав се діло,
Та  — сусіді: трохи згодом
Всюди облетіло.
Почали тоді сміятись:
 — Он як наші вміють,  —
Що думками із нічого
Швидко багатіють!…