Вічний вогонь
Скипає срібний вітер біля скронь,
Шовками вишелестують знамена.
З Дніпрових круч свіває той вогонь,
Що, як і пам’ять, вічний, незнищенний.
Світанки, що у травні зацвіли,
І золотавість вересневих далей
В наш юний світ назавжди увійшли
З побідним дзвоном бойових медалей.
Ми й досі обертаємось услід
За кожним сивим воїном-солдатом,
Бо серце і по трьох десятках літ
Вибурхує нестримним болем: «Тато!»
Ці добрі руки, ці розкрилля брів —
Як марили ми ними, як чекали…
Вони у снах солдаток-матерів,
Вони — навічно над огненним валом,
Що ринув з моря праведної мсти,
Змітаючи фашистську тлінь ядучу…
І знов життя звело круті мости,
З’єднавши сиві од пожарищ кручі.
До лав армійських наші йдуть сини,
Онуки ветеранів — юна павіть.
Ми ненависть до чорних сил війни
Передаєм у генетичну пам’ять.
Але й любов, і чистоту душі
Освячуємо тим законом вищим,
Який єднав безвусих гармашів
В ніч переправи на дніпровській хвищі.
А вітер пружно в’ється біля скронь,
ПІовками вишелестують знамена.
І в кожнім серці пломенить вогонь,
Що, як і пам’ять, вічний, незнищенний.
1980
Текст наводимо по книзі Антологія української поезії (том 6). Українська Радянська поезія. Твори поетів, які ввійшли в літературу після 1958 р. — Київ, відавництво художньої літератури «Дніпро», 1986.