«Глухе провалля, зяюча глибінь...»

Глухе провалля, зяюча глибінь.
Над нею — кущ. І одчайдушна тінь
На схилі дня і літа голубого
З останніх сил чіпляється за нього.

Приречена, безплотна та безкрила,
Вона висить, од страху заніміла.
Та знає кущ над урвищем крутим:
Загине тінь лише разом із ним.

Така вже доля: вмерти або жити, —
Але довіку їх не розлучити.

---