Ось він вийшов із острогу,
Скрізь тепер йому дорога,
Що не здумав — все з руки:
Схоче — піде в босяки,
Чи під церкву із рукою,
Чи північною добою
За халяву колодій;
Стережися, багатій!
Здумав він було додому,
Та помислив тілько — к чом?
Поки він тут одбував,
Батька й неньку бог прибрав
Нужда діти доконала,
Жінка ж десь помандрувала, —
Голод, кажуть, не свій брат, —
Заманув її солдат.
Воля, воля козакові!
День і ніч він у шинкові,
Гроші є — музик найма,
А немає — не дріма,
Не кладе хули на руку,
Добре знає-бо науку,
Чого треба, де і як
Роздобути — наш босяк.
Роздобув і знов гуляє…
А колись-то, як згадає,
Був і з його чоловік,
Та істратив марно вік
Через цей острог ледачий,
Через норов свій гарячий;
Думав, прав він — ажно ні,
Та й достукався пені.
Це його осіли злидні,
Тож хазяїн не послідній
Був в своєму він селі:
Три наділи мав землі,
Жив собі, хвалити бога,
Не багато, не убого,
Усе ж рідний мав куток
І насушника шматок.
Та, на лихо, їм, селянам,
Нанесло відкільсь-то пана;
Всі позаймані колись,
За ким заїмки велись
З Запорозької руїни,
Каже, мати Катерина
Його дідичу дала,
Геть виходьте всі з села.
Давай люди клопотати,
Правди судом доходжати,
Аж ось вийшов рішенець:
«Несіть панові ралець,
Що без чиншу та оброків
Ви владали стільки років
Тим, що панове було…»
Засмутилось все село.
Воно й знати не хотіло,
Що по-панськи вийшло діло,
Та ізряхалось1 гуртом,
Хай вигоне хоч силом,
А землі йому тієї,
Певно, кревної своєї
Не давати і ступня,
Бо це діло все — бридня.
Незабаром із губерні
Розібрати діло черні
Пан наїхав судовий,
А за ним і становий,
Та, спасибі, розсудили!
З половину посадили, —
Хай розсуде їх сам бог, —
Селяків отих в острог.
Між селянами такими,
Що стинались з судовими,
Зачепивсь і наш козак,
Отеперішній босяк…
Не багато і не мало
Їм одсидіти упало —
По три роки та й ступай,
Людську правду пам’ятай.
1Ізряхатись — домовитись.