«Кульбабо пам’яті, таке зелене поле…»

Кульбабо пам’яті, таке зелене поле,
так широко, аж боляче мені.
Мов ртуті стовп, піднявсь по губи голос,
аби здмухнуть пушинки мовчазні.
О земле, прорости!
Переіржавиш крицю,
спіг перемелеш,
кістя перетлиш —
І виростеш високою горою,
щоб на людину глянути з узвиш…
Рухливий вузол, сплетені волокна,
крейдяна грудка, що ввібрала тінь,
листок свічада, безнадійпо зжовклий,
що віддзеркалив безліч поколінь…
Але відпустиш в небо насінину,
цей вузлик часу й пам’яті дрібний,
і випростаєш рвучко бадилину,
аби втолить жагу височини,
і знову жовто прозвістуєш квітень,
втішаючи майбутнє забуттям.
Дозрілу пам’ять знов роздмуха вітер,
щоб запліднити обшири життя.

1981

---

Текст наводимо по книзі Антологія української поезії (том 6). Українська Радянська поезія. Твори поетів, які ввійшли в літературу після 1958 р. — Київ, відавництво художньої літератури «Дніпро», 1986.