Пчілка Олена - Так жила Олена Пчілка
Українська література / Пчілка Олена / Життєписи / Так жила Олена Пчілка
В базі 4533 віршів 567 авторів.

Так жила Олена Пчілка

PDFДрукe-mail

1849 рік. Серце мальовничої Полтавщини  — Гадяч. Тихий прозорий Псьол, луки й ліси навколо провінційного містечка. В будинку, соломою критім, живе гадяцький дідич Петро Якимович Драгоманов. Колись він був блискучим петербурзьким урядовцем  — скінчив аристократичне «Училище Правовєдєнія», обертався серед столичної золотої молоді, писав вірші, був юристом у міністерстві закордонних справ. Брат його був блискучим військовиком.

Ідеї французької революції повівають у холодній російській столиці. Брати Драгоманови свободолюбні, демократично настроєні. Яків гине в Сибіру, бо замішаний у повстанні декабристів, Петро йде на димісію, рве старі зв’язки, приносить до рідного Гадячого свої вільнолюбні настрої.

Петербурзький аристократ і поет одружується з хуторяночкою Єлизаветою Цяцькою, що вміє гарно співати. Вільнолюбні ідеї панують в обійсті Драгоманових: кріпаки живуть з господарями як члени родини, але місцеве дворянство не допускає Драгоманова до служби.

П’ятеро дітей Драгоманових ростуть у гадяцькій садибі. Серед них  — Михайло  — майбутній український політичний діяч, і Ольга  — українська письменниця й діячка. Господарством клопочеться мати, а батько все за книжками, хіба що мати попросить поїхати глянути, чи добре з сіном пораються  — тоді він їде за дві версти на хутір і дітей бере з собою.

Двірська челядь, гадяцька людність, оточує дітей, українська пісня, приказка, народна обрядовість. Любили розповідати сни, розгадувати їх. Мати мала гарний голос, співала, коли вишивала.

Батько сам учив дітей, прищеплював їм гарні смаки. Українські нечисленні видання не доходили до Гадячого.

Олена Пілка пише в своїй біографії: «На весь вік зосталось у мене вражіння від того, як батько читав мені, дівчаткові, перший раз Гоголевого «Тараса Бульбу»: тато кликнув мене під яблуню й почав читати. Здається, ті яскраві малюнки чудового твору вкувалися з одного разу навіки мені в пам’яті».

Батькові завдячують Михайло Драгоманов і Олена Пілка широту своїх поглядів, розвинені інтелектуальні інтереси, свободолюбство, гуманізм.

Материним пісням, оповіданням баби Єлизавети, українському Гадячому завдячують Михайло Драгоманов і Олна Пілка свою стихійну любов до України й української культури, свою відданість українській ідеї.

На весні 1866 року Ольга Драгоманова (Олена Пілка) закінчила пансіон Нельговської  — середню школу для дворянських панночок.

Провінційна волинська шляхта любить потанцювати. Загорнуті в кожухи і ведмежі хутра, з’їжджаються в санках панночки і пані з навколишніх маєтків до Звягеля, приїжджають міські урядовці, а ще більше розваги, коли поблизу стоїть полк, і під час балю золотом виблискують однострої старшин.

Гримить полкова музика, кружляють пари. У залі мішаються російська, польська, французька мови.

Любить потанцювати і молода пані Косач, дружина звягельського шляхтича-урядовці Петра Антоновича Косача. Струнка і гарна на вроду Ольга Петрівна  — великі сірі очі, чорне волосся, м’яке слов’янське обличчя.

Гості не можуть утриматися, щоб між собою не висловити здивування щодо деяких звичок і нахилів пані Косач: «Подумайте, в хаті у них говорять хлопською мовою! Так-так, пані Косач з чоловіком і дітьми говорить по-хлопському».

«Пані Косач знову була в хлопському убранні! І хусткою пов’язалась!»

«А її діточки тільки по-хлопському говорять і одягнені у волинські свиточки…»

Дійсно, Ольга Петрівна постійно вживає української мови. Дитячі роки в Гадячому  — в серці Полтавщини, юнацькі  — серед київської української інтеліґенції, 19-ох років одруження з молодим українським шляхтичем  — Петром Косачем. З ним познайомилась в українському київському товаристві і 1869 року переїхала на Волинь, бо пан Косач дістав у Звягелі посаду і мав там свої чималі посілості.

Від тих років (1860-70) українська інтеліґенція доти зрусифікована або спольщена, поступово «знаходила Україну», а насамперед вияви її національної окремішності: мову, пісні, вишиванки.

Ще був живий у пам’яті свідків геніяльний «селюк» Тарас Шевченко, якого раз бачив і сам пан Косач; ще заходила до Косачів Шевченкова невдала любов  — Ликера Полусмакова. Прокидались романтичні настрої щодо української історії. Інтеліґенти любили послухати кобзарів, пані любили ходити в українських строях. Соціяльні і державно-національні ідеї мало в кого були ясно окреслені. Більше було сентиментів, аніж концепцій, проте всі адепти українського відродження  — вчителі, артисти, студенти  — вважали за свій обов’язок збирати етнографічні матеріяли: пісні, думи, приказки, вишивки.

Ольга Петрівна Косач була стихійна українска, гаряча людина, жива дочка свого часу, і все своє єство вона поставила на службу українському відродженню.

У своїй автобіографії Ольга Петрівна написала так: «Ще в гурті брата Михайла я захопилась етнографією. Цей нахил до записів етнографічних я привезла зі собою у Звягель. Та який багатий ґрунт я знайшла на Волині!».

«Уся ця країна, а надто Звягельщина, чарувала мене. Мова волиняків мені здавалась розкішною, чарівною. Правда, були особливості, відмінні від моєї рідної Полтавщини, але це мені особливо подобалось. Вишивки  — непочатий край».

Робота «Український орнамент», що зявилась друком під псевдонімом Олени Пілки 1876 року (в ній зібрані кращі зразки волинських вишивок), ідосі одна з кращих праць у цій галузі.

То гості хором співають під рояль, то хтось із артистів співає українські романси. Раз було, що з великим піднесенням проспівав мистець романс на слова Івана Франка «Безмежнеє поле…Неси мене, коню, по чистому полю…», і тільки кінчив під оплески присутніх, а поетова дружина, що була при цьому і каже:  — О боже! І то мій Франко написав! Та він же коней боїться!

Підростали діти. Леся 18-ох років була відомою поеткою, але всіх журила поганим здоров’ям. Михайло був жвавий, вродливий, талановитий. «Яскравий»  — написала про нього в спогадах сестра Ольга. Веселі талановиті діти змішуються з гуртом талановитих гостей: починаються літературні ігри, конкурси.

Задається певна тема, і всі присутні пишуть твір  — вірш чи прозу; підписують псевдонімом. Потім Ольга Петрівна вголос читає, а присутні ставлять плюси, щоб згодом вибрати переможця. Траплялось і так, що люди, які ніколи нічого не писали, здобували в цих конкурсах перемогу над відомими письменниками. Так одного разу майбутня лікарка і ніяка ще письменниця дістала першу премію за оповідання на тему «Вона». А за вірш одного разу дістав перше місце брат Лесі Михайло, а не вона, майбутня геніальна поетка.

Любили музику. Леся грала Шопена, Бетговена. Оксана, як підросла, теж грала класиків, а тітки, згадуючи молодість, грали старовинні мазурки й вальси. Бувало, вже всі попрощаються «на добраніч» і йдуть спати, раптом крізь одчинені вікна летять у літню ніч звуки вальсу,  — то тьотя Саша знову сіла за рояль. І знову закружляли пари молодого покоління Косачів, кузинів, гостей.

Ольга Петрівна завжди серед людей. Їй не заваджають розмови, співи, дитячій галас. Сидить у їдальні серед гурту й пише, править коректу, читає.

Скільки то вона написала, переклала, одредаґувала! Скільки чорнової муравлиної праці зроблено, скільки ґрунту підготовано для майбутніх поколінь!

Глухі були 1880-90 роки для українського слова в Росії. Саме діяв Валуєвський указ «нє било, нєт і бить нє может!» Трудно було щось видати, трудно було знайти шлях до читача, трудно було знайти і самого читача. Українське село, що за часів Гетьманщини було письменне, стало за російської окупації цілком неписьменним. Діти Ольги Петрівни були одні з перших, що з дитинства вчились українською мовою, читали українські книжки.

На Великій Україні видавати книжки було дуже важко, тому Ольга Петрівна посилала свої оповідання та вірші, а також і вірші Лесі Українки до галицьких журналів «Зоря» та «Дзвінок». Там же друкувались Іван Нечуй-Левицький, Борис Грінченко, Михайло Старицький, Орест Левицький та інші українські працівники пера.

У своїй автобіографії Ольга Петрівна пише: «Хочу сказати, що я стала постійним співробітником «Зорі», дякуючи ретельним заходам редакторів, що по одному писали мені листи, заохочуючи до писання. І можна сказати, що завдяки їх листам, я стала письменницею».

Через брата Михайла Драгоманова Ольга Петрівна зв’язалася з галичанами: Іваном Франком та Павликом. Далі знайомства поширились. Наталя Кобринська звернулась до Ольги Петрівни з листом, запрошуючи допомогти видати «Перший Вісник». Ольга Петрівна взяла на себе половину витрат.

Альманах вийшов у Львові 1887 року і мав великий успіх. Уміщені були твори лише жінок і виключно з жіночого життя. Були надруковані твори Олени Пілки, Лесі Українки, Людмили Старицької, Ганни Барвінок, Дніпрової Чайки. Іронія долі! Твір тоді ще мало відомої Ольги Кобилянської був забракований, хоч Ольга Петрівна вимагала вмістити його.

Від кінця 1890-х років Косачі більше бували в Києві.

1880 року родина Косачів переїхала у маєток Колодяжне (і жила до 1900 р.), лише деякі зими проводили в Києві, і взагалі бували там наїздами, тримаючи зв’язок з культурним життям. Шість верств до міста Ковеля, а навколо справжня Волинь: тихі лісові озера, темно-зелені трясовини, густі ліси, лісові тумани…Тут завжди вогко, яскраво-зелено, зелень не вигорає до кінця літа  — завжди соковита, рясна, ясно-зелена.

Полісся. Трясовиння. Запрягають лінійку, їдуть за чотири верстви купатись на тихе озеро. Старша дочка  — підліток Леся, змалює потім тихі озера і колодяжненський ліс у безсмертній «Лісовій пісні». Лагідних, сумірних волиняків-лісовиків, що серед них жила родина Косачів, вона увічнить в образах Лукаша і дядька Лева.

Ліс підходить до садиби Косачів; густим гаєм з беріз і ялин залазить у межі садиби. Ольга Петрівна любить землю  — сама садовить дерева, квіти, ягоди. Діти  — перші помічники. Михась усе вигадує якісь витівки у розміщенні дерев, Ольга відає квітниками. Насадили півоній, лілей, буйно розрісся бузок, ясмин, улаштували альтанки, обсадили їх в’юнкими квітами: все рясно росте на вогкій Волині.

А ягоди які! Ольга Петрівна замовляє найрізноманітніші ґатунки, сама розпляновує садок, садить. Чорні порічки виростають, як дрібний виноград, а які полуниці, дерен, жерделі! Навіть персики садовили і на зиму обгортали від волинських морозів.

Улітку Ольга Петрівна варить конфітюру так, щоб на всю зиму вистачило і в Колодяжному, і в Києві, бо згодом Ольга Петрівна зі старшими дітьми їхала до Києва, а мала Дора лишилась із батьком і ґувернанткою у Колодяжному, і він сам учив маленьку Ісидору читати; мав теж поетичну вдачу і, замість букваря, виучував дітей читати «Майської ночі» Гоголя, в українському перекладі дружини.

Скільки гостей з’їжджалось до Колодязного влітку! Ольга Петрівна любила збирати навколо себе людей. Постійно бував письменник Модест Левицький, що був земським лікарем у тій околиці. Сумлінний лікар, делікатна людина. Жив тут часом улітку Іван Франко з родиною, любив ловити раків у саджавці. Гостювали Михайло Коцюбинський, Панас Мирний, Іван Нечуй-Левицький  — все старше покоління українського слова. Гостинна господиня, ясно-зелена природа, поетичні розмови, музика, спів.

…Від 1924 року Ольга Петрівна жила в Києві. Працювала в Українській Академії Наук як член комісій: етнографічної, літературно-історичної, громадських течій і заходознавства.

Працювала, як завжди, систематично й уперто. Року 1926-го видрукувала збірку «Про леґенди і пісні»та «Малювання на стінах в Україні». Видрукувала спогади про брата М.П. Драгоманова та про Миколу Лисенка. Випустила книжку своїх оповідань, написаних ще за молодих років, і до них написала автобіографію.

Друзів рідшало. Частина їх були на чужій землі, а ті, що лишилися, ступнево зникали, чи на засланні, чи в тюрмах ЧК, ҐПУ, НКВД…

Ольга Петрівна багато читала. Цікавилась новою літературою геть аж до футуристів «Нової Генерації», ходила до театру.

У січні 1929 року захворіла  — перестудилась. Пішла на прем’єру театру ім. Франка, а там було холодно. Після першого акту вдягла хутро. Але наступного дня почалася грипа, далі  — ускладнення. Улітку була така слаба, що не могла ходити.

Восени 1929 року співробітники ҐПУ вночі прийшли трусити. Ольга Петрівна вже тоді не вставала зовсім, не підвелась з ліжка і для непроханих гостей. Була спокійна, але червоні рум’янці виступили на обличчі. Нишпорили по кімнаті, але нічого не знайшли. Сказали:  — «Адєвайтєсь, пайдьом с намі!»

Лежача жінка спокійно відповіла: «Я сама не можу йти. Я тепер ходжу, тільки як мене підтримують».

Ґебіст пішов дзвонити до вищого начальства: «Старуха бальная і нє ходіт. Шта дєлать с арєстованнай?»

Прийшов наказ: «Может аставацца».

Вісімдесятилітня Ольга Петрівна лишилась не надовго: 4 жовтня 1930 року вона померла.

Тяжкий був 1930 рік. Не було промов на похороні, тільки Грушевський сказав: «Вічна тобі пам’ять на рідній землі!»



Виправляч

Якщо ви помітили будь-яку помилку, будь ласка, виділіть текст, натисніть Alt+Enter і відправте нам повідомлення.