Сироти

Дітки маленькі кликали маму:
 — Вставай, голубко, нене кохана,
Прокинься швидше та кидай яму,
Бо ми не їли з самого рана!  —
Даремно ждати; побігли в клуню:
 — Чом не йде мама? Скажи, татуню
 — Пождіть, не плачте, дітоньки милі,
Не видно  — прийде ваша матуся,
Зварить кулешик, дасть льолі білі,
А я ще трохи помолочуся.  —
Не ждеться діткам  — побігли в клуню:
 — Де ж наша мама? Скажи, татуню!
Голову сумно тато понурив,
Обійняв діти, та що казати?
Трьома струмцями піт з його дзюрив;
Лишив роботу, побрів до хати,
Злагодив їсти  — і знов у клуню;
А діти в голос:  — Куди, татуню?
Зіб'ються нишком собі в куточок,
Глянуть в віконце, заплачуть гірко;
На столі часом хоча б шматочок,
А їх до того цілих п’ятірко…
Вони б хотіли побігти в клуню,
Так до розправи взяли татуню.
Зростають дітки  — і голі, й босі,
Вже не питають, бо зрозуміли,
Чом не приходить матуся й досі.
Нелюдські злидні кругом обсіли,
Опорожнили комору й клуню,
По заробітках женуть татуню.
Надворі люто тріщать морози,
А він працює і дні і ночі;
Краялось серце, змерзали сльози,
Поки не сплющив навіки очі.
Побіжать дітки із хати в клуню:
 — На кого кинув ти нас, татуню?