Ігор - князь сіверський - 10
10
Аж бризнуло синє море
Саме опівночі,
Ідуть змроки туманами,
Закривають очі.
Ігореві бог путь каже
З неволі додому,
На Руськую землю — к отню
Столу золотому.
Позгасали ще з вечора
Вечірнії зорі;
Ігор спить, не спить і чує,
Мислю мірить поле,
Мірить з Дону великого
До малого Донця.
Аж кінь заржав опівночі,
Ще до сходу сонця.
І Овлур61 там за рікою
Свиснув на все поле,
Дає князю розуміти,
Що усе готове...
Але князю, знать, не бути!
Земля загуділа,
Застукала, загриміла,
Трава зашуміла.
То вже вежі половецькі
З поля підіймались,
За Ігорем, за Овлуром
У погоню гнались.
А князь Ігор горностаєм
К трістю підбігає,
Скочив гоголем на воду,
На коня впадає;
З коня скочив босим вовком,
Побіг лугом Донця,
І соколом під туманом
Летить до схід сонця,
І збиває сірі гуси,
Лебеді й тетерю
На голоднеє снідання,
Обід та вечерю.
Коли ж Ігор через степи
Соколом літає,
То Влур за ним сірим вовком
Ззаду підбігає.
І обидва студеную
Росу отрясали,
Бо обидва свої коні
Бистрі підірвали.
«Ой Ігорю! — Донець каже, —
Не мал тобі слави,
Землі Руськії весілля,
Кончаку неслави!»
«О Донче мій! — Ігор каже, —
Не мал тобі слава,
Що милував ти на хвилях
Сина Святослава;
Що стелив траву зелену
Понад берегами,
Одягав туманом теплим
Попід деревами.
Стеріг його ти гоголем
На воді при вітрі,
Чайками на бистрих струях,
Черняддю в повітрі.
Чи ж не правда, — каже, — Стугна
Струю чудну має,
Бо чужі потоки зжерла,
Сама голодає;
І мутнії свої струї
Об корчі розтерла,
Молодому Ростиславу62
Дніпра не одперла?
І на темнім на березі
Мати Ростислава63
Оплакала молодого
Сина Ростислава.
Там і квіти зажурились,
Жалобою вкрились,
І дерев’я із тугою
До землі склонились!»
61. Овлур і Влур у співака і Лавер, чи Лавр у рочниках був сам половчанин, а мати його була руська.
62. Ростислав - син Всеволодів і брат Мономахів, утикаючи од полону після нецасної бійки з половцями, кинувся було в річку Стукну, щоб переплисти, та тяжкая збруя утопила його. Йому було тогді тілько 22 роки.
63. Мати Ростислава - княгиня Анна, була дочка половецького хана.