Сонети

I

Я не Петрарка  — ти ж нова Лаура,
Ти, може, краща, ніж вона була,
Ти грації сама ще додала
До чарів, що дала тобі натура.
Куди б ти тільки в хату не ввійшла,
Зникає всім із чола тінь похмура,
Яснішає душа, смутна й понура,

Йде геть журба, що душу облягла.

Так сонце після хмарної години,
Коли на землю кине промінь свій,  —
Радіють люди й звірі, а рослини
З’являються в барвистості новій.
Моє ти сонце! Як і в сі хвилини,
Світи повік мені в путі моїй.

II

Коли б твоєї вроди не хвалила
Моя невдатна Муза, то з того
Для образу чудовного твого
Моя недбалість слави б не зменшила.
Нехай би навіть людськість оніміла
І слова не могла сказать свого,
Твого ім’я доволі одного,

Щоб зараз же тебе пізнав люд! Мила
І гарна ти, що й кращої нема,
І між людьми ласкавіша всіма.
Нехай же буду я твоїм поетом:
Я з Музою  — зберем ми сили всі,
І впевним люд ми лагідним сонетом,
Що вмієм віддавати честь красі!

1889

---