Скунць Петро - Перехресні октави
Українська література / Скунць Петро / Вірші / Перехресні октави
В базі 4533 віршів 567 авторів.

Перехресні октави

PDFДрукe-mail

* * *

Піднімається сонце, щоб знову сідати,
і сідає, щоб знову піти догори.
Десь оркестри гримлять, і шикуються дати,
і начищена мідь, ніби злото, горить.
Ой чи злото, чи мідь наша осінь насіє
у влаштовані парки та дикі ліси?..
Видно, кожен збере, що зібрати зуміє,
кожен творить красу зі своєї краси.

* * *

Не хвилюйся дарма. Хай хвилюється море.
Помістись у своїй терпеливій красі.
Можна стерпіти все без найменшої змори.
І розлуку також. Розлучаються всі.
Хай поплачуть за нас розчаровані тучі,
їхні сльози комусь та поможуть зрости,
ну, а наші проблеми не дуже й ростучі,
та все важче себе по планеті нести.

* * *

Ми придумали все: тягачі, самоскиди…
Не придумали тільки замінник душі.
Сходить сонце моє, червоніє зі стиду
за вчорашній туман, за вчорашні дощі.
Не соромся своїм необачним минулим,
хай природа сама посоромиться ним,
не відразу себе ми на світі збагнули,
бо й самому собі світ бував неясним.

* * *

Та надходить пора, коли все зрозуміло
і не хочеш ні щастя, ні світу сього…
Тож простімо собі, що обоє не сміли
зрозуміти всього, зрозуміти всього.
А простори нові і розлука нам витче,
і нові кораблі понесуть нас по них…
Ради того й нові, щоб ми плавали швидше…
Та одні до одних чи одні від одних?

* * *

І не треба пояснень, чого розлучились,
бо стрічалися ми й не казали — чого.
І не треба здогадок, коли розучились
одне одному щастя вділяти свого.
І не треба тепер признаватися в горі.
Як немае криниць — і росинка свята.
Десь хвилюється степ, і хвилюється море,
щоб у наше життя не пройшла пустота.

* * *

Песимісти ячать, оптимісти щебечуть,
перші ходять — як ніч, другі ходять — як день.
Радше вже я пройду, як здивований вечір,
що і смутком війне, і насіє пісень.
Найніжніші слова не годиться кричати,
все одно підімнуть знахабнілі вітри.
Але вийдеш і ти вечори зустрічати,
не чужі вечори, не чужі вечори.

* * *

Тихо в’януть слова, наче трави осінні.
Але трави живуть, поки я ще живу,
поки вмію пізнати у скошенім сіні
надвечірні луги, а не зсохлу траву.
А до ніг прилипають стежки й тротуари.
Над усім, що було, що буває, що є,
ходять хмари мої, і лише понад хмари
ходить небо моє, ходить небо твоє.

1970


Текст наводимо по книзі Антологія української поезії (том 6). Українська Радянська поезія. Твори поетів, які ввійшли в літературу після 1958 р. — Київ, відавництво художньої літератури «Дніпро», 1986.

Виправляч

Якщо ви помітили будь-яку помилку, будь ласка, виділіть текст, натисніть Alt+Enter і відправте нам повідомлення.