Поету

Як нiч насувається туча
I млою небо окрива,
Гуркоче грiм, а буря злюча
Дуби з корiннями вирива,
Здiймає, гонить хвилi-гори
На почорнiлiм, лютiм морi;
Реве, i стогне, i рида,
I човна бiдного гойда
Понад безоднею хисткою…
Пловець, погинеш в боротьбi!
Куди й боротися тобi
З тiєю силою слiпою?
Не одного борця вона
Уже поринула до дна!

Пiд завiрюху i негоду
Серед буяння в свiтi зла
Чи не пiти в свою господу,
Чи не зложити й нам весла?
Замовкнути серденько од миру
Й наладнувати свою лiру
Для власних мук, для власних слiз,
Для тайних з-за кутка погрiз, —
Бо там на шарварку людському,
Де брат на брата точить нiж,
Де повселюдно йде рабiж,
Там не чутно буде нiкому,
Серед гармидеру й турбот, —
Моїх пiсень, моїх скорбот.

Нi, тричi нi! Хай краще струни
Порве мiй стогiн навiсний!
Коли кругом в дочаснi труни
Борцiв лягає гурт тiсний,
Коли юнацька сила в’яне,
А там смiється щось погане, —
Не про кохання, не про рай,
Поспiвче, голосно спiвай!
Але розваж словами брата,
Що й не виходить iз залiз;
Скропи росою твоїх слiз
Кривавi рани, що вiд ката,
Й душi замученiй, слабiй
Одвагу пiснею навiй.

Не бiйся вражої наруги;
З святим вогнем лини туди,
Де панування скрути, туги
Та вiковiчної бiди…
Спiвай, ридай i будь готовий
Замiсть лаврового терновий
Вiнець узяти на чоло;
Нехай роздавить тебе зло, —
Але що смерть?.. Хвилинна страта,
А далi — слава голосна…
Той умирати, певно, зна,
Хто зна любити своего брата, —
I за таку тiльки любов,
Спiвець, ти жити будеш знов!

1882