До «Бродів»

— «Ой, мабуть, не гаразд
Учинили ми, браття.
Покладем для них наше завзяття —
А за що? За ту безліч образ?
Що сказав би Тарас?»

— «Так. Вони — вороги
І серце їх — люте.
Коли треба їм буде,
Вони винищать нас до ноги».

— «Правда. Що не кажім,
Ми в руках… Тільки — ніби на кпини
Оцей Лев на мундирі чужім,
Оцей знак батьківщи́ни».

— «Заблизько дивитесь, брати,
Тому і мовите негоже.
Нехай усе для нас вороже,
Ми йдем, бо мусимо іти.
Ми йдем з одним із ворогів,
Бо лише це дає нам зброю.
Не безборонною ж стопою
Стояти нам на полі бою
Цих велетенських хижаків!
За Україну ж цей двобій.
За плодоносний наш чорно́зем, —
Тож як нечинними ми можем
Стоять у прі цій вогневій?
Ми йдем — туди. А там, в лісах
Непримиримої Волині, —
Вже стріли, гуки соколині,
Уже ожив Базарський шлях.
Кострами стало там багаття…
Костри горять… Вже другий рік
Багнет в один і другий бік
Там обертають наші браття.
Ми йдем до них. У слушний час
Уміння наше, нашу зброю
З’єднаєм з їхніми для бою —
І сила витвориться з нас».

— «Так, це лиш за́в’язок. Не день ще,
Ще нам, брати, не розсвіло…
Ми знаємо, що німці — зло,
Але й Росія — зло не менше».

. . . . . . . . . . . . .

Прадавня світить візія
У далечі хмурній —
І Галицька Дивізія
Керує крок у бій.

Воя́ки із Радянщини,
Із Польщі, і, мабуть,
Із кожної займанщини
В рядах її ідуть.

Йдуть юні, — саду Нації
Весня́ний білий цвіт, —
Й такі, що у сімнадцятім
За рідний встали рід.

Прадавня світить візія
Над просторами нив —
І йде у бій Дивізія.
…І кличе віщий Див.

. . . . . . . . . . . . . . . .

Не Дивізія вже, — лиш решти…
Глянув хрест на них з висоти…
Поможи, Білогорський Хресте,
їм ранених своїх спасти!

Йдуть… Приспішено йдуть, як можуть…
Був наказ: за кожну ціну
Розірвати коло вороже:
Проламать ворожу стіну!

І стоїть, раме́на залізні
Розпростерши над ними, хрест,
Ніби боре мряки зловісні,
Ніби каже: «вмерлий — воскрес».

. . . . . . . . . . . . .

Міттенвальд, 1949

Текст наводиться за збірником «Олекса Стефанович. Зібрані твори». Збірка «Фрагменти ІІ.» Добірка автора.