Світанок
Гукнув у праліс Пракий —
І там, де луни упали,
Здавалось, галяви стали, —
Могутній голос такий!
Кремезні люди гудуть
У пущах-нетрах без міри.
По древах — кремінь сокири,
Загусла рідшає муть.
Дажбог розжарив блакить.
Дзвенить малеча з колиби.
Пройшли Ярило і Либедь, —
Повів Яр-бог, щоб ярить.
Урвався ліс, бо — ріка,
Не дно, мабуть, а провалля.
Дніпро. Скажи ще з оддалля
«То лев реве та рика».
А гори — па́гори ці —
Для сили, ліпоти й слави.
Дива́ — ті видива, з’яви
І сни горі та ріці!
Повідав, по́вів — «отам
Стогрудо дихає море»:
Ти брам не знаєш, просторе,
Навкруг одкритий вітрам!
Ти, вітре, браму зустрів?
Ти, брате, був на воротях? —
Тут простір тільки та протяг
Усіх стрибожих вітрів!
О, так, воно не одно, —
Два неба, боже, у тебе:
З блакиті — синяви небо
І небо — зелен-вино!
Дажбоже неба й землі,
Вседобра в тебе десниця! —
Та тільки звідки та птиця,
Ті дивні клики у млі?
Благословляєш на світ,
На сході смуга рожева, —
Нащо́ ж той глас «вверхи древа»,
Той темний клекіт із віт?!
. . . . . . . . . . . . . .
Казко́ві вимисли це? —
Уся батьківщина — казка,
Болюча, люба і жаска,
Вогонь — у серце й лице!
Текст наводиться за збірником «Олекса Стефанович. Зібрані твори». Фрагменти ІІ. Добірка упорядника.