Стефанович Олекса - Уривки споминів і статті «Про поета, що не вмер увесь» Марини Антонович-Рудницької
Українська література / Стефанович Олекса / Життєписи / Уривки споминів і статті «Про поета, що не вмер увесь» Марини Антонович-Рудницької
В базі 4533 віршів 567 авторів.

Уривки споминів і статті «Про поета, що не вмер увесь» Марини Антонович-Рудницької

PDFДрукe-mail

Не знаю, чи можу багато більше додати до того, що сказане у статті. Він був дуже милий, емоційний, мав тонку інтуїцію. Але все ж завжди ніби ховався за мур недовір’я, підозри, скритости. Тому й уникав, звичайно, великого товариства. Приходив тільки тоді, коли переконався, що в нашій хаті нікого чужого немає. Був ніби постійно насторожений, але разом з тим обезброювала нас його наївність і чарівна, майже дитяча, усмішка. Стефанович страшенно бідував. З працею, навіть принагідною, було тяжко, але Стефанович і не дуже хотів зв’язувати себе обов’язками, бо любив свободу і незалежність.

Уривки статті:

У неділю, 4 січня 1970 р., помер у старечому домі Олекса Стефанович і був похований на Різдво, 8-го січня, десь на цвинтарі невеликого містечка під Боффало. Помер так само самітно, як самітно проходило його життя, його вдача — скромна, замкнена в собі, полохлива, насторожена, підзорлива, вражлива й недовірлива, тримала його завжди відсторонь від людей і не сприяла близьким зв’язкам. На старість ці риси його вдачі, мабуть, ще загострились, так що з ним було навіть важко нав’язати контакт або побачитись. […]

Він був середнього зросту, з високим відкритим чолом і чорними очима. Темне, кучеряве волосся наче німбом обрамовувало його смагляве обличчя. Волосся якось ніколи не вкладалось на голові, а стирчало на всі боки, і через це Стефановича звали «одуванчиком». […]

Головна прикмета Стефановича-поета, яка передусім різнить його від інших, це вперте і послідовне, майже неймовірно-докладне випрацювання вірша. Стефанович буквально карбував, шліфував, цизелював не тільки кожне слово щодо точности його значення, щодо музичности кожного його складу і звуку, а ще намагався передати умисними вишуканими сполуками приголосних з голосними драматичне напруження, відповідне до змісту вірша. Він шукав для кожної теми якнайвідповіднішу форму, склад, ритміку, рими і поетичні образи. Навіть стиль і характер мови змінювався згідно з історичним тлом, добою, нагодою або настроєм, який треба було в даному творі передати, його окремі вірші переходили десятки редакцій, варіяцій та змін. Він, властиво, ніколи не переставав шукати остаточної, ідеальної форми свого поетичного вислову. […]

Пригадую, Стефанович мав прочитати вірш на жалобній академії Симона Петлюри, яку справляли в одній з найбільших концертових заль у Празі. І тут вийшла трагікомічна пригода. Стефанович не міг виступити на сцені, бо не мав відповідного одягу і звернувся до Хмелюка, поета-маляра, члена празької богеми, з проханням позичити одяг на цю оказію. Хмелюк одягу не позичив, але написав сатиричного вірша:

До мене по штани прийшов поет, —
Бо в бідолашного свої — подерті…
Немає в чому гіродирчать сонет
На святі сприводу одної смерти.

Стефанович цей інцидент дуже довго переживав і гнівався на Хмелюка. Що ж до дирчання віршів — то це відповідало правді. Голос поета був низький і досить глухий, ковнір плаща завжди був піднятий довкола обличчя, і він бубонів у той ковнір щось абсолютно нерозбірливе. До того ж у Празі тоді взагалі була мода скандувати, рубати вірші, а не рецитувати; тому з авторських читань було тяжко щось второпати.

Справжню красу поезії Стефановича можна було відчути, читаючи її, а не слухаючи його бу-бу-бу в ковнір. При цій нагоді хочу згадати, як ми з ним познайомилися. Я ще була в гімназії, коли мені попалися в якомусь журналі вірші Стефановича. Вони мені настільки сподобалися, що я через когось переказала Стефановичеві, що хотіла б з ним познайомитися. На другий ранок прибіг він переляканий на смерть, і ще за дверима почав благати, щоб я не відчиняла дверей і не дивилася на нього, — бо знайомство можна вести й через замкнені двері. Тоді ж, через щілинку, він мені подав такого вірша:

Коли гай на обрії квітне,
То здається очам,
Що розкішне царство блакитне
Розгортається там.
А наближ його володіння —
Десь подінеться синь…
Далечінь тому лише синя,
Що вона далечінь.

Пізніше він мені писав багато віршів, але цей перший мені таки подобався найбільше. Коли вже Стефанович трохи освоївся, то забігав до нас мало не щодня. Питав, чи немає нікого чужого, а тоді, стоячи коло дверей, щоб легше було втекти, читав якогось нового вірша. Ми, головно мій батько, мали завжди якісь зауваження. Поет терпеливо вислухавши їх — зникав, щоб на другий день повернутися з переробленою і виправленою версією.

Я ще була замолода й не занадто переймалася присвятами й віршами, але батько дуже любив «поетичні турніри», тож заохочував, інтригував і підбадьорював Стефановича до писання. Десь уже значно пізніше, коли Стефановичеві було коло 40 років, батько почав його переконувати, що у зрілому віці пора переставати писати трьохстрофну лірику, «тюрлю-тюрлю» за словами батька, а треба братися за серйозну творчість, розробляти якусь тему й переходити на епічний стиль, що вимагає інтелектуального напруження. Мовляв: Стефанович уже старий; свіжість почувань і вражень, необхідних для лірики — вже минула. Стефанович страшенно схвилювався, заметушився й не появлявся десь майже тиждень, — а тоді, на доказ, що старість ще далеко, приніс такого вірша:

Недавно стрінутому літу
Іще й не снився листопад: (див. ст. 73)

Батько, пригадую, був дуже задоволений, що спричинився до такого гарного вірша. Найбільша співпраця батька з Стефановичем розгорнулася над перекладами російських поем Шевченка. Вони обидва здавали собі справу з того, що перекладати Шевченка — незвичайно відповідальна й складна справа, яка вимагає великої уваги, обережности і глибоко-вдумливого підходу. Вони дискутували годинами, днями і часом ночами, підбираючи відповідні вирази, щоб ними віддати якнайближче стиль і характер Шевченкової мови. Часто навіть були схильні лишати слова оригіналу, якщо це лише було можливе в українській мові. Знаю, що подібні конференції мав Стефанович у цій справі з проф. Леонідом Білецьким, — з родиною Білецьких в’язала Стефановича довголітня дружба, і думаю, що в їх архіві повинні б зберігатися теж його автографи. […]

Треба сказати, що Стефанович страшенно бідував. Студентська стипендія від чеського уряду припинялася з моментом одержання абсолюторії в університеті. І люди лишалися без усяких засобів до життя, бо дозволу на працю чужинцям не давали. Тяжко було якось промишляти, тим більше таким як Стефанович, — непрактичним, «не з цього світу» людям, і він систематично вів напівголодне існування.

… «О, як добре мені, що оден,
І як легко мені, що голоден, — …

писав він про себе.

У нашій хаті склався про Стефановича такий анекдот: Прибігає якось ранком Стефанович, ми якраз снідаємо. — «Стефанович, випийте з нами кави!» — «О, ні, ні, я вже снідав», — відповідає засоромлено скромний поет. — «Стефанович, коли ж ви встигли поснідати?» — Довга павза… «Чи ви сьогодні снідали?» — «Ні, не сьогодні — позавчора», — нарешті признається він, і після довгих церемоній, випиває горнятко кави.

Трапилася йому пригода і в їдальні Українського Жіночого Союзу, що її в Празі скорочено-жартома називали УЖаС. Наші студенти працювали там кельнерами, а за це діставали харч, обід або вечерю. Кухню вели добрі господині і пекли там чудові пухкі пиріжки з м’ясом. І ось одного разу захотілося Стефановичеві пиріжка, і він почав торгуватися з господинями, щоб — замість вечері, дали йому одного пиріжка. Жінки уперлися, що цього немає в умові, і щоб він не каверзував, і їв те, що призначено. Пиріжка не дали, а від вечері Стефанович сам відмовився і залишив працю в УЖаС-і. […]

У пам’яті, як звичайно, затрималися найяскравіші й найгостріші враження. Одним з таких була трагічна подія, яка глибоко потрясла празькою еміграцією. Була це смерть молодого, тількищо з закінченими студіями, інженера Арсена Біднова. його батько, професор Василь Біднов, був приятелем нашої родини. Це була надзвичайно добра у всіх відношеннях і якась неземна людина і визначна наукова сила у своїй галузі. Арсен, його єдиний син, приятелював з Стефановичем. У гарячий липневий день пішов на пляжу — був дуже добрий плавець, — скочив у воду, і — вже не виринув… Це була страшна трагедія для батька, — мати лишилася на Україні і була підсудною в процесі СВУ.

Ми взяли велику участь у підготові похорону, а професор Біднов, винятково релігійна людина, просив мою маму зробити проект для напису на надгробному камені, де хотів мати слова: «Хай буде воля Твоя». Стефанович написав вірша на смерть Арсена Біднова — короткого, стислого, лаконічного, уривчастого; але скільки в ньому болю й скорботи!

Нема й не буде Арсена,
Навік Арсена нема —
Над ним простерті рамена
Бронзовий хрест підійма. (див. ст. 68)



Текст наводиться за збірником «Олекса Стефанович. Зібрані твори». Уривок зі статті «Складний портрет поета як людини».

Виправляч

Якщо ви помітили будь-яку помилку, будь ласка, виділіть текст, натисніть Alt+Enter і відправте нам повідомлення.