«Додолу мовчки гнуться верби...»

Додолу мовчки гнуться верби,
покірні грозам і вітрам...
Хай промовчиш, але не стерпиш,
і як ти змовчиш, як ти стерпиш?
Мабуть, кінчити все пора.

Мабуть, за хвилю за прозору
віддав би серце і любов
котромусь із богів на схов:
"Бери!" Я взнав найкращу пору.

А зараз, а тепер,— скажи ж —
нащо тягнути до зупинки,
не знати щастя ні хвилинки,
життя не ставить ані в гріш.

Скажи ж. Непевність гірше смерти,
хоча непевна також й смерть.
Перевернулось шкереберть
і небо навіть хоче вмерти.