Байдари

Дорога довга. Чагарі, долини,
На небі палкому ніде ні хмари.
Ми їдемо, спочинку ні хвилини.
Коли зненацька чую:«Ось Байдари!»

Дивлюся: брама, сиві дві скелини…
О, що се? Чудо чи потужні чари?
Немов заслона впала і відкрила
Натури дивні, краснії дари,

Що досі від людських очей ховались.
Щоб тута жити, треба мати крила!
Вже люди, певне, від тії пори
Тут не живуть, як з раєм попрощались.

Мов невидимая рука тут положила
Границею отсії дві гори,
Що високо до неба поздіймались.
Один зелений бескид, другий  —темний.

Здалека море хвилі золотії
Шле, наче провість волі і надії…
Чи се той світ, загублений, таємний,
Забутий незабутній рай надземний,
Що так давно шукають наші мрії?…

Примітки

Джерело : Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт.  — К. : Наукова думка, 1975 р., т. 1, с. 105  — 106.

Вперше надруковано у збірці «На крилах пісень», 1893, стор. 66 —78, як цикл із «Заспіву» і дванадцяти поезій.

Забутий незабутній рай надземний  — у виданні «Наукової думки» тут стоїть «наземний», але в такому варіанті якось не видно глузду. Тому я вважаю це слово помилкою набору.