Трудівниця

Хмуро дивилася школа,
В бовдурі глухо гуло,
Вітер вривався зокола,
Сумно в хатині було.

Мертва трудівниця-пані,
Біла, як віск, на столі
Там почивала, зарані
Збувшися скорбів землі.

Рук і на час не складала,
Щиро кохала діток,
Листу якогось-то ждала,  —
Тільки і знав наш куток.

За день одсунула книжку,
За день не стала робить,
Як опинилась на ліжку,  —
Нічим було пособить.

В непогідь, стужу злиденну
(Певно, сама сирота!)
Зайде в хатину нужденну,
Словом усіх повіта.

Дасть, коли треба, поради,
Викладе все до пуття…
Боже! З якої б то ради
їй відбирати життя?

Журно посходились дітки
Обік німої труни;
Втратили неньку сирітки,
Втратили промінь вони.

Вдарив і дзвін похоронний…
Нічого, мабути, ждать:
Треба людині сторонній
Шану останню віддать.

Дим закурився з кадила,
Серце зворушував спів…
Що дітвора голосила,  —
Просто не чути попів!

А як на цвинтарі стали,
Кинули грудку землі,  —
Гірко батьки заридали,
Аж надривались малі.

Мовчки вернули на помин,
Що громадяни знесли,
Якось не складувавсь гомін,
Навіть дяки не пили.

Та й розійшлися по хатах,  —
Школа осталась пуста…
Хуга свистить по загатах,
Жалібно труп заміта.