«Чи любиш її?»

«Чи любиш ї?»
«Ще більш, ніж власне
Своє життя, що скоро згасне».
«А ти його?»
«Питай землі.
Що нидіє в осінній млі,
Чи любить сонце».
«Так? То гарно.
Як бачу, ви жили не марно,
А все ж таки цікаво знати,
Чи правда це?..
Сей час зв’язати
Її і вкинути в відро! Його
До журавля замість колоди
Вчепити!
Так!
Тепер най сходить,
Неначе сонечко рум’яне,
Його обличчя, кров’ю п’яне,
З очима, що вилазять з лоба.
Оце буде кохання проба.
В відрі вельможна, а співець
Знайде на висілці кінець.
Він же і так літав думками
До хмар і насміхавсь над нами,
Над сивим волосом старечим
З висот піднебних.
Та, до речі!
Послухай, чуро! Маєш ніж, —
Якщо тобі бандура мила
І як не хочеш, щоб тужила
Вона по тобі, шнур відріж
І — вольним станеш.
А вельможна,
Та віроломниця безбожна,
Впаде в криницю, як в могилу.
Отеє тобі даю я силу
Над жизню власною».
А він:
«Над жизнь таку волю я скін,
Разом нам жити і вмирати,
Не хочу твої ласки, кате!»
І ніж відкинув.
Воєвода:
«Безумний! Що ти робиш? Шкода
Твого життя!»
Й гукнув на слуги,
Щоб ніж йому дали удруге.
Та бандурист, хоч в муках гинув,
Негайно вдруге ніж відкинув.
«Востаннє я до тебе мов’ю.
Пок’ не зайшли ще очі кров’ю,
Спасай життя і шнур відріж!»
Співак прийняв у руки ніж,
Прийняв… підняв… і в ту хвилину
Ножем, як громом з неба, кинув
У саме серце воєводи.

……………………….

Текст наводиться за збірником «Богдан Лепкий. Поезії», 1990. Цикл «Ти знов ідеш до мене».