Огляд української літератури 1906 р - III

ІІІ

Так само шаблоново та незалежно від усяких наукових дослідів малює автор теперішній контраст між буржуазією (до якої при Божій помочі зачислює й селянство) і пролетаріатом. Безмірна різнорідність громадянських верств у сучасному громадянстві, їх обопільні взаємини, їх боротьба і співділання — все для нього темна вода во облаціх. Так само тайна для нього й те, що громадсько-економічна і фінансова боротьба йде не тільки між буржуазією і пролетаріатом, але також внутрі кожного з тих таборів, кожної верстви, кожної громади. Нещасна формула про «класову боротьбу» не дає змоги авторові бачити дійсну, неустанну і до кінця світу неминучу боротьбу чоловіка з чоловіком, боротьбу, що творить прогрес і цивілізацію і якої занехаяння, яке обіцяють нетямучим різні так само мало тямучі ідеологи, було би присудом смерті для вселюдського поступу.

Не слід би також соціал-демократичним письменникам, а особливо в Росії та на Україні, повторяти безкритично старі фрази про безладдя та безмірну шкідливість капіталізму. Росія має досить таких проповідників, що, закриваючися тими первісно соціалістичними (краще сказати Марксо-Енгельсівськими) формулами, кидають затроєні стріли на всю західну цивілізацію, на всю науку та її здобутки. Соціалісти не повинні забувати ніколи, що той ненависний їм капіталізм сотворив новочасну науку й літературу, новочасні міста, комунікацію та філантропію, що він безмірно поширив серед народних мас просвіту, добре виховання та почуття солідарності. Що він не сотворив раю, не вигоїв усіх громадських болячок, се певно так, та цього, мабуть, не зробив ніякий громадський лад, а вже найменше той, якого не зовсім принадні риси малюють нам речі вроді «Ерфуртської програми». Все ж таки ясне розуміння речі велить признавати й капіталістичному ладові його заслуги тим більше, що це не яка-небудь примха кількох тисяч людей, а таки ж історично неминуча і органічна поява, якою хоче бути колись соціалізм.

Спинюся ще хвилину на статтях К.Не-я (Недоля), поміщених в «Вільній Україні»: «Дещо про націоналізм та соціалізм» (ч. 1, ст. 83—93) та «Два тумани» (ч. 5—6, ст. 126—140). Поминаю вже те, що обидві статті, писані на швидку руку, на коліні, без обдумання і групування матеріалу, без фактів, хіба з натяками на деякі факти невідомі або лише неясні для читачів. Поминаю це, але не можу не згадати почуття якоїсь дивної злості і серження, що повіяли на мене при читанні тих статей. І чого, проти кого та злість? Проти «українського націоналізму», який д. К.Не-я без ніякої оговорки ідентифікує з шовінізмом. «Хто хоче пригадати його черти, — пише автор на ст. 85, — хай візьме «Правду» за часів незабутньої польсько-української угоди, хай прочитає постидну статтю «три національні типи» — квінтесенцію національного самомніння й лютої національної ненависті до других народів». І пішло й пішло… «Обожествлення рідного краю, рідної мови, рідної історії, цілої нації»… І пішло й пішло. «Дуже недобре брехати» — так і пригадуються мені слова Квітки. Допускаю, що з читачів «Вільної України» ніхто й не бачив і не читав статтю в «Правді», але вже не від того язики, щоб не розтрубити, на кого вимірені ті слова статті. Я читав цю статтю і знаю її автора. Можна сперечатися про наукову вартість статті, про вірність авторових характеристик, але закинути їй шовінізм, тенденційне цькування на інші народності, обожествлення рідного краю і т.і., як чинить автор статті в «Вільній Україні», цього ніяк не можна. Тим менше варто було відгрібати цю статтю і впадати з її приводу в такий гнів, що ця стаття ані в час її написання, ані потім не мала ніякого впливу ані в Галичині, ані в російській Україні. І тим менше варто було д. К.Не-я впадати тепер у такий гнів, в таку пасію, коли він добре знає життя і діяльність автора «трьох типів», знає, що він в молодих літах визначився такими подвигами, на які спромоглися дуже мало його ровесники і ніхто з його наступників. В дозрілих літах, і то протягом довгих десятиліть, той чоловік стояв на своїм становищі, як правдивий світоч широкого європеїзму, звертав увагу молодіжі на провідні появи європейської думки і європейського громадянського розвою, читав приватні виклади про Ірландію та про європейські конституції в такі роки, коли за це загрожувало не тільки протурення зі служби, але й адміністраційне заслання.

Наукових дослідів оригінальних, як сказано, редакція не давала ніяких.

Цю хибу заповняють від біди переклади деяких статей, хоч також не наукових, а більш публіцистичних. Пощастило Каутському, з якого перекладено дві статті: «Національне питання в Росії» та «Стара і нова революція». Певна річ, такі переклади добре діло, але містячи їх у партійних органах треба вважати, щоб не попасти в конфлікт з власною програмою і при таких сумнівних пунктах зазначувати своє відмінне становище.

І коли, наприклад, у Каутського читаємо, що соціал-демократи невеликоруські в Росії повинні «виступати з усією силою за спільні пролетарські вимоги, а енергійну оборону окремих національних вимог, коли вони не містяться в загальних, залишити до того моменту, коли справа розв’яжеться в центрі Росії; від того, яке це буде роз’язання, залежить також і конечна форма національних вимог», то треба сказати, що кінець цього речення зовсім абсурдний, бо форма національних вимог не може диктуватися ніяким припадковим центральним рішенням, а тільки самою суттю національного життя, а перша частина цього речення неясна і також централістичне забарвлена, хибно кладучи вагу на те, що рішення соціального чи політичного значення в Росії мусить упасти в центрі і що для того центру соціаліст окраїн заздалегідь мусить урізувати свої програми власне на національнім пункті. В устах Каутського, централіста, ці слова не дивують нас анітрохи, але чому ж редакція автономічно-федералістичного органа не сказала про них свою думку?

Я б зупинився трохи довше над публіцистикою «Вільної України» та боюсь, щоб моя критика не видалася декому ворожою самому соціал-демократичному рухові. Отже скажу одверто, що я високо ціню саможертву і геройську дисципліну тих людей, що були й єсть душою того руху, високо ціню дотеперішні проби соціал-демократів у Росії — організувати робітницькі та селянські маси без огляду на позитивні результати тих проб, в значній мірі залежні не від пропагованих ідей, а від ступеня політичної свободи. І коли я остро критикую публіцистику «Вільної України», то це єдино тому, бо бажав би, щоб вона справді стояла на висоті нашого часу і не компрометувала високих ідей недотепним та баламутним викладом. Мені здається, що до видання «Вільної України» укр[аїнські] соціал-демократи приступили непідготовані, не добравши відповідних сил до сеї спеціальної праці. Є ще одна, глибша хиба, що була джерелом їх хитання в самих основних поглядах, — вони не уявляли собі гаразд цього національного характеру, не відчули того, що вони ж наперед українці, а потім соціал-демократи, трактували це українство як формальну концесію, а не як натуральний вислів своєї душі, і тому й не зуміли в свою публіцистику вложити душі та захопити нею ширші маси читачів. Се ще одна наука, що і в таких інтернаціональних справах як соціалізм здорові, органічні парості можуть у кожнім краю виростати тільки з виразного національного грунту і тільки тоді вони перестануть бути сірою теорією і зробляться цвітучою дійсністю.