Огляд української літератури 1906 р - V

V

Другий центр української національної продукції — місячник «Нова громада» — в тім першім році свого існування не справдив надій на появу нових талантів або на появу визначних творів старших письменників. Найкраще з них «Моє останнє слово» Винниченка, що малює контраст між гнилою російською «буржуазією», чиновництвом і його сімейним життям, та світлими, любов’ю до життя пройнятими групами молодіжі конспіраторів. Правда, те життя «буржуазії» змальовано вже дуже чорно, як позбавлене всяких моральних основ, всяких інтелектуальних інтересів, а навпаки життя конспіраторів зосереджене зовсім у ідейних інтересах. Се два окремих світи, між якими нема нічого спільного, а стоїть хіба обопільна ненависть і презирство. На прірві між одним і другим світом стоїть герой оповідання, молодий студент, син заможних батьків і кандидат на руку Люсі, дочки того чиновника, у якого він квартирує. Але той герой незадоволений своїм життям, ненавидить свою сферу окруження, а причину сього автор велить нам добачувати в його онанізмі, який він уважає якоюсь спеціально буржуазною хворобою. Та ось герой попадає в кружок конспіраторів, вислуховує від одного з них проповідь про їх змагання і програму і кидається й сам у вир їхньої пропаганди, який головно виявляється в редагуванню, друкуванню та кольпортуванню прокламацій і в держанні школи з робітниками. В розпалі сеї праці його арештують, і тут виявляється вся плохість його вдачі: він тратить відвагу і зраджує все, що знає про своїх товаришів, яких зараз же й арештовують безпосередньо перед тим, як його випускають із тюрми. Він почуває тепер ще більше обридження, особливо переконавшися про нікчемність своєї нареченої Люсі, і постановляє скінчити самовбивством, лишаючи своїм опікунам на пам’ятку свою сповідь, от це своє «Останнє слово». Звичайно, у д. Винниченка пластикою описів, доладністю красок і драматичністю сцен визначається й се оповідання, та все-таки щось псує враження цілості; довге і не скрізь вірне самоаналізування героя перетяжує будову композиції і робить враження чогось пересадного, накрученого для якоїсь політичної мети.

Д. Грінченко дав свою п’ятиактову драму «На новий шлях», та, на жаль, се одна з слабших його драматичних креацій. Жінка, що щиро любить свого чоловіка, довідується, що він, як громадський діяч, не зовсім чистий на руку: взяв хабаря від якогось доставця будівельних матеріалів на міські будови, хоча й запевняє, що місто на тім не потерпіло нічогісінько. У жінки, одначе, почуття моральної чистоти настільки розвинене, що вона зараз покидає чоловіка і відбирає також від нього свою єдину донечку. Тема без сумніву інтересна, тільки, на жаль, переведена дуже блідо, всі дієві особи зовсім шаблонні, мотивування подій слабе й наївне і цілість не робить ніякого враження.

Решта белетристики, поміщеної в тім річнику «Нової громади», то мініатюри, моментальні нариси, іноді майстерні, як Коцюбинського «Сміх», але всі якісь анекдотичні, припадкові. Не видно проби якогось ширшого малюнка сучасного життя, якогось синтезу, що позволило б орієнтуватися у відносинах і уловити щось основне в сучасних подіях. Можливо, що рознервування та збентеження громадської душі в сучасній Україні і у всій Росії вплинуло на ту нервовість і уривковість і в літературній творчості; в усякому разі те, що дала «Нова громада», не справдило надій тих, що надіялися разом з проблиском політичної свободи в Росії також оживлення творчих сил і зросту нових талантів в українській літературі. Та у нас живе надія, що часи важкого перелому і глибокого розворушення всіх народних сил, які переживає тепер Україна, не лишаться без наслідків і на літературнім полі і оживлять літературну творчість, підіймаючи її з тих мініатюрок та анекдотів до панування над ширшими обріями життєвої боротьби та духовних змагань.

Із віршованих творів звертають на себе увагу два поетичні діалоги Лесі Українки: «Три хвилини» і «В дому роботи, в країні неволі». Перший з тих діалогів, що має характеризувати духовні течії в часи Французької революції, неясний, хоч многослівний, і не будить живішого зацікавлення власне тим, що під назвами політичних партій (жирондист і монтаньяр) авторка силкується змалювати контраст суперечних світоглядів, та той контраст не виявляється ясно і зводиться до голослівних суперечок, що зовсім не захоплюють нашої цікавості. Другий переносить нас у старий Єгипет і малює влучно розмову двох невільників, зайнятих будівлею храму: невільник-єгиптянин, хоч почуває тягар свого рабства, все-таки з запалом і вірою дивиться на свою працю, як на предмет національної гордості, коли натомість невільник-єврей ненавидить те діло, при якому мусить працювати, і через те подвійно почуває своє рабство.

Також на полі публіцистики та критики «Нова громада» не дала нічого замітного — інтересні уваги Грінченка про враження, які роблять писання Шевченка і інших українських та чужих авторів на українських селян. Леся Українка дала студійку «Утопія в белетристиці», де до відомих західноєвропейських утопій долучено також розбір і остру критику повісті Чернишевського «Что делать?», що мала великий вплив на тодішню російську молодіж. Інтересні спостереження про життя пролетаріату на Україні подають статті Піснячевського «Наймані робітники в сільському господарстві» та Капельгородського «Сільський пролетаріат в Кубанщині». М. Лозинський дав нарис життя і соціологічних поглядів віденського професора Менгера, А. Невада написав цікаву кореспонденцію про життя русинів у Америці, В. Доманицький — про життя й наукову працю В. Антоновича.

Я не буду шукати причини, чому часопис, повітаний великими надіями на Україні та в Галичині, так мало справдив ті надії. Слаба белетристика — се ще не вина редакції, а знак застою в літературній творчості, яка мусить мати свій час розцвіту і дозрівання. Та публіцистично-наукова часть з її якимсь млявим тоном, припадковим добором статей, перевагою різнорідних хронік, що надаються більше до щоденних газет, ніж до місячника, все те наложило на неї свою печать і було причиною, що новий часопис не здобув собі ходу серед громади.

Подається за публікацією в газеті «Рада» (1907, 11, 14, 16, 30 січня, 22 лютого).

«Три національні типи» – стаття В.Б.Антоновича «Три національні типи народні» (Правда, 1888 р., т. 14, № 3, с. 157 – 169), в якій дана спроба харакетристики українців, росіян і поляків.

Ну, тут російське комуністичне начальство не потребувало довго вишукувати – корисна ця стаття для Москви чи шкідлива. І критика марксизму-енгельсизму (за ленінізм у 1906 році ще ніхто не чув), і твердження, що дійсний соціалізм може виростати тільки на національному ґрунті, і закиди українським соціалістам, що вони невміло мавпують з російських, і заслужено висока оцінка белетристики Володимира Винниченка – все, буквально все є шкідливим для Москви і корисним для українців.