Огляд української літератури 1906 р - II

ІІ

Головними огнищами, в яких купчилася літературна продукція 1906 р. (слово «літературна» розумію тут у широкому значенні белетристики і публіцистики), були українські журнали або місячники. Журнали, видавані українською мовою, були для України новиною, бо перше через цензурні заборони не можна було їх видавати. Що найбільше цензура дозволяла одну белетристику в одинокім і мішанім журналі «Киевской старины», а з наукової прози хіба популярні виклади в окремих брошурах. Рік 1906 уперше проявив на Україні періодичні видання вищого типу, місячники, присвячені більш або менш виключно плеканню літератури та дискусії над основними питаннями національного і взагалі духовного життя. Таких місячників виключно українською мовою виходило у 1906 р. в Росії два: «Вільна Україна» в Петербурзі і «Нова громада» в Києві, і я вважаю потрібним розглянути детально їх зміст, щоб оцінити наскільки цінні були ті видання і що внесли вони в українське письменство.

«Вільна Україна» стала виразником певної соціал-демократичної течії серед українського громадянства, виразником не тільки ідеальної, але й організаційної течії тільки з третього [числа] журналу. За програмову витривалість цього журналу редакція брала на себе відповідальність тільки із згаданого числа.

Перша почала виходити в Петербурзі «Вільна Україна», та перша й перестала, спромігшись видати тільки 6 номерів у чотирьох випусках, «Вільна Україна» одразу заявила себе органом не загальнонаціональним, а партійним. У редакційному поклику, яким оголошено про вихід журналу, містилася характерна заява редакції, що «Вільна Україна» матиме одинокою метою «допомогти українському сільському та міському пролетаріатові зрозуміти своє класове становище, допомогти йому стати на певний шлях класової боротьби з утисками власників капіталу та землі, розбудити думки про соціалістичний ідеал людського життя, повести до соціалізму». Отже, метою журналу не мало бути ані національне освідомлення українського пролетаріату, ані його загальне підвищення освітнє й духове, а тільки його підготування до соціалізму, а попереду усього до розбудження класової свідомості. І тільки задля сеї мети «редакція мусить лічитись з національними рисами українського пролетаріату»,— якби не те, то вона очевидно й не думала б зважати на них.

Як бачимо, журнал виступив одразу як орган тісно партійний і надто призначений для самого українського пролетаріату, і це згори мусило зменшити зацікавлення до нього у всіх тих, хто не признавав себе партійним товаришем редакції і бачив перед українською пресою ще й інші задачі, як підготовування українського пролетаріату до соціалізму. Не могло змінити цього й «Переднє слово», поміщене на чолі 1 книжки. Хто ждав від цього переднього слова якоїсь детальної програми редакції, якогось викладу шляхів та способів її роботи для зазначеної мети, той мусив дуже розчаруватися. По ніби поетичнім, а властиво зовсім водянистім вступі, де навіть «степи червоніють… і сонце стало» редакція надіється на підмогу принципів наукового соціалізму.

«Ми понесемо їх українському суспільству. Ми розкажемо на сторінках «Вільної України», як зараз капіталізм пройняв наскрізь суспільство і поділив його на два ворожих по інтересах класи — буржуазію та пролетаріат. Ми освітлимо жорстокий визиск капіталістами робітників, визиск, який панує по всіх країнах, що вийшли вже на шлях капіталістичного розвою. Освітимо протилежність інтересів буржуазії і пролетаріату. Покажемо неминучість класової боротьби, котра мусить закінчитись революційним переходом фабрик, заводів, земель у розпорядок працюючих мас. Ми гаряче будемо обстоювати ті принципи, бо певні, що повна гармонія суспільного розвою можлива лише тоді, коли соціалістичний лад виросте на руїнах капіталістичного».

Чи треба додавати, що з усею тою обіцянкою редакція в опублікованих нею книжках не сповнила анічогісінько? Бо й не могла сповнити, раз через те, що вона не зверталася зі своїми річами ні до якого пролетаріату, тим менше до українського, для якого все надруковане в «Вільній Україні» було і певно довго ще буде зовсім недоступне й незрозуміле, а, по-друге, через те, що й сам автор переднього слова, мабуть, і поняття не мав про трудності виконання того, що обіцював. Отже, нема в «Вільній Україні» ані систематичного викладу принципів наукового соціалізму, ані тим менше таких студій про капіталізм у Європі чи в Росії, які б хоч трохи оправдали голосні обіцянки «переднього слова».

Аж написавши це, автор нагадав, що забув про злобу дня, задля якої властиво видавався журнал, про політичну боротьбу, та й тут обсяг і характер тої боротьби був для нього зовсім неясний. «Ми мусимо виступати проти державного централізму і за федеративну автономію нашого краю. Вимагати повного і вільного культурно-національного розвою всього українського народу». Дивне диво! Тут уже за пролетаріат забуто і «вимагається» вільного розвою для всього народу, значить, і для ненависної буржуазії. Автор, видно, читав якісь ліберальні програми і вхопив із них перші-ліпші фрази, які йому попали під руку — автономію та федерацію, а забув про самі основні та неминучі для всякої політичної діяльності — свободу особи, слова та організації.

Публіцистика «Вільної України» не далеко відбігла від цього «Переднього слова». Стаття Павла Смутка «Краєва автономія України» зовсім не продумана ідейно і недокладна фактично. Автор очевидно не знає, що він соціал-демократ і має перед собою ідеал наукового соціалізму, і остерігає при недалекій реформі «від повторення старих гріхів і помилок проти народних прав і ідеалів». Одно з двох — або народні ідеали, або науковий соціалізм. Автор розбирає дуже загальним і нефактичним способом історію російського централізму і знов попадає в стару народовольчеську формулу, що всі «культурні, економічні і соціальні потреби обміркувати і задовольняти міг би як слід тільки сам народ, що на собі ті умови виносить». Покійний Драгоманов очевидно даремно критикував і висміював такі народовольчеські погляди, коли вони щасливо відгукуються і в соціал-демократичнім органі.

Я не думаю розбирати одну за одною всі статті, надруковані в «Вільній Україні»; є між ними корисні компіляції, як ось недокінчена праця д.П. Понятенка «Мілітаризм, постійне військо і міліція», є статті, що мають вузькопартійний інтерес, і тут також мені нема потреби розводити дискусію. Я хотів би ще зупинитися на статті Л. Бич «Революція і органи самоуправи», особливо на її першому розділі (ч. 1, стор.42 — 48), який мені видається добрим покажчиком того ідейного та наукового рівня, на якому стоять коли не всі українські соціал-демократи, то певне значна їх частина. Що таке революція? Автор відповідає на це питання ось як: «коли маємо більш-менш несподівану або принаймні за короткі часи виниклу зміну усього державного та суспільного ладу, то тоді те явище мусимо наректи революцією». До цієї дефініції історик мусить додати: а що такої наглої зміни всього державного та громадського ладу досі ніколи не було, то, значить, і революції ніякої не було. Не кажу вже про те, що ми бачимо протягом останніх двох літ у Росії і чого остаточних наслідків ще довго мусимо піджидати; але ані події 1848, ані 1793 р. не зробили таких великих змін у політичному, а тим менше в громадському життю, щоб заслуговували на увагу «революції» по дефініції нашого автора.

Далі автор характеризує громадський устрій середніх віків — і зовсім невірно.

«За ті часи, каже він, найбільшу увагу мала земельна власність, бо багатство головнішим чином доставалося від хліборобства; торгівля тоді ще мало була поширена, а промисловість ще менш. Землі держали переважно шляхетство та попівство, то нема нічого дивного, що отсі верстви або стани громадянства мали велику силу і панували над усіма країнами».

Погляд наскрізь невірний і показує, що автор поза старими, давно зужитими і в науці забутими формулами не мав нагоди обзнайомитися з новішими працями про історію середніх віків. Нема нічого фальшивішого, як міряти ту історію з її хрестовими походами, з її лицарством та погордою до її багатства і багачів новочасним матеріальним ліктем. Неправда також, що в середніх віках, крім шляхти і духовенства, «безліч людей не мала жодних прав»; автор очевидно не чував ніколи про середньовікові міста з їх привілеями, з їх горожанською і навіть політичною традицією, що в інших випадках сягала ще до римських часів, не чував про цехи, ганзи та середньовікові італійські республіки, що боролися з владиками і воліли одстоювати свої права.