Огляд української літератури 1906 р - IV

IV

Поглянемо ще на белетристику «Вільної України». Судячи по програмових заявах редакції, белетристика якось немов і не входила в план видання, що мало бути органом партійної боротьби. Ну, та розуміється, видавнича практика сказалася й тут сильнішою від програмової теорії, і «Вільна Україна», незважаючи на своє коротке існування, дала на цьому полі дещо таке, на що історик літератури повинен звернути увагу.

І так із віршованої літератури інтересні, як і все, поезії Лесі Українки. Останніми часами авторка якось мовчала; тим цікавіша була поява віршів на сторінках «Вільної України», хоч їх там і не гурт. Особливо цікаві «Єгипетські барельєфи» — глибокі рефлексії авторки над загадками історичного розвою народів, рефлексії, які навіває на нас вид староєгипетських пам’яток. Щоправда, перша п’єска «Ізраїль в Єгипті» навіяна не жодним барельєфом, а просто читанням жидівських оповідань про єгипетську неволю жидів, про яку єгипетські барельєфи не знають нічого. І зміст цієї п’єски більш філософічний, і то філософічний зовсім не в античнім, а в сучаснім дусі з «заповітом святої волі» і з зовсім модерним скептицизмом, чужим старій, особливо староєврейській, філософії, на скільки можна говорити про неї.

Друга п’єска «Напис на руїні» починається немов парафразою відомого сонета Шеллі про напис царя Озімандіяса, та далі розвиває широку картину єгипетської культури з її пишними, віковічними будівлями і з гірким бідуванням її робочого люду. Хоч який ефектовний цей малюнок і кінчиться не менш ефектовним покликом, та все ж таки й тут треба сказати, що філософія авторки зовсім не відповідає тому, що було основою світогляду старих єгиптян і що вітхнуло їх до будування тих величних пам’яток, які й досі, незважаючи на всі чуда грецької пластики та архітектури, не перестають дивувати нас особливо своїм маєстатичним, гієратичним стилем. Такий стиль не міг повстати в країні, де панувало таке роздвоєння світогляду, як його малює авторка. Кожна пам’ятка старо-єгипетської скульптури й архітектури говорить про щось зовсім інше, а власне про суцільність думки й віри всього народу, про ту національну єдність Єгипту, вироблену його тисячолітньою історією і таку повну та суцільну, як ніколи потім не вдалося осягнути жодній іншій нації. Всі ті єгипетські різьби та будови, що викликали на себе в XIX віці стільки окриків обурення демократичних істориків та філософів, були зовсім не впливом самоволі якихось тиранів, а виразом світогляду і душі самого народу, його всевладної віри в загробове життя і прикроєної до тої віри практичної філософії. Отим-то й ефективні окрики нашої авторки про єгипетських тиранів свідчать певно про її гаряче серце, але не про ясне розуміння тої далекої минувшини.

Попробувала д. Леся Українка полетіти і в противну окраїну світа і дати нам у своїм оповіданню старого якута (одне слово) зразок психології зовсім нецивілізованого чоловіка, у якого сувора північна природа поклала нестерту печать не тільки на зверхнє життя, але також на спосіб думання і на мову, яка, наприклад, не знає такого слова, як «воля». На цьому факті й опирається віршоване оповідання Лесі Українки: старий якут оповідає про долю засланого в їх село росіянина і всілякими способами силкується передати нам його тугу за одним словечком, яка нарешті зводить його в могилу. Тема справді дуже інтересна, та, на жаль, авторка не справилася з її літературною формою; оповідана прозою, з значенням особливостей якутського говору (як у Сєрошевського або у Тана) ця подія могла б робити гарний ефект; віршована передача д. Лесі Українки вийшла занадто довга, неясна, з повтореннями, многословна і не робить такого враження, якого б можна надіятися від самої теми.

З віршованою п’єсою «Ніч в тюрмі» виступив тут уперше талановитий письменник В. Деде, і признаюся, його виступ треба назвати щасливим. Тут нема звичайної в таких випадках дешевої фразеології, а самі дійсні враження, вислів дійсного почуття, закрашений тим легким, здоровим гумором, що характеризує суцільну в собі, енергічну душу і ясне, на весь світ створене око артиста.

Інші поетичні спроби, поміщені у «Вільній Україні», занадто малочисленні й дрібні, щоб можна було сказати щось про їх авторів. Хіба те одне, що скрізь, навіть у найменших із тих проб, видно зацікавлення до проявів громадського життя і запал до обстоювання його насущних інтересів у завзятій боротьбі. Це добре, але треба перестерегти повторюванням різних боєвих покликів без реальних підстав, перед надуживанням різних кульгавих та невлучних символів в орлів, що борються за волю. Пильна і совісна увага до живої дійсності і до явищ життя, це перша підстава поетичної творчості і найкраща запорука того, щоб поезія не згубилася в пустій фразеології.

Розуміється, це саме і ще в більшій мірі треба сказати й про прозову белетристику. Ось, прим., перша книжка «Вільної України» подала оповідання д. Ів. Личка «Чорний ворон». Здається, все тут єсть, і талант, хоч ще мало розвинутий, і симпатична тенденція, та все-таки оповіданнячко робить враження чогось зовсім шаблонового, нахапаного з книжок, із готових взірців, а не обсервованого в житті. Те саме треба сказати про оповідання А. Шабленка «За півдня» з його зовсім наївною психологією, з якою він заставляє малого хлопчика за півдня побуту в фабриці перейти душею цілий ряд соціально-економічних теорій, які сам автор нахапав із книжок.

Коли говорити про серйозну белетристику у «Вільній Україні», то лишається власне тільки один справді талановитий прозаїк, д. В.Винниченко. Він дав тут два оповідання: «На пристані» і «Раб краси» та недокінчений драматичний нарис «Дисгармонія». «На пристані» — прегарний малюнок з часу бурхливих страйкових днів Одеси. Один момент перед приходом парохода, гомін різноманітної юрби робітників, селян і торговців, а проте все таке ясне, таке реальне, таке характеристичне, кількома штрихами мов живе поставлене перед душею читача. І не видно ані найменшого зусилля автора накрутити ту живу дійсність на копил якоїсь теорії, якогось книжкового шаблону. Він не боїться малювати її такою, як її бачить, він любить те життя, ту різноманітну масу, розуміє її і твердо вірить у її здібність до життя, і цього йому досить.

Ту саму майстерну певність руки, те саме панування над живою дійсністю бачимо в оповіданні «Раб краси». Та тут автор, на мою думку, переборщив трохи в психології, піддаючи голодному, нуждою побитому мужикові таку вразливість на музику, якої можна б надіятись хіба від якогось нероботящого та ситого білоручки. Сумніваюся, щоб автор бачив де такого чоловіка і не бачу мети видумування таких тем. Найбільше зацікавила мене драматична картина «Дисгармонія», бо тут автор узявся змалювати психологію тої суспільної групи, що була головною активною силою недавніх рухів, групи революційне настроєної інтелігенції. І мусимо віддати справедливість д. Винниченкові: хоч не дав нам повної і пластичної картини, то все-таки кинув багато світу на настрій і життя тих кружків, що в останніх роках звернули на себе увагу всієї Європи і викликали про себе багато суперечних осудів у різних таборах. Згадаймо хоч би прегарні малюнки революціонерів з доби [18]70-х, 80-х років у Степняковій «Підземній Росії»» і порівняймо їх з тими типами, які виводить перед нами д. Винниченко, і нам відразу ясно стане все те, що було причиною успіхів і неуспіхів останнього громадсько-політичного руху в Росії. Високий запал до ідеалів і дитяче незнання життя та його реальних відносин, дар бистрого аналізу різних особистих почувань і повна нездібність до систематичної, розумно обдуманої громадської праці, перевага нервової вразливості і рухливості над тривкістю і конкретністю змагання, отеє ті основи «Дисгармонії», яку влучно підхоплює та освітлює д. Винниченко в своїм етюді. Він дуже далекий від тих шаблонових малюнків, до яких призвичаїла нас партійна белетристика російська, а по часті й українська останніх років. Ті герої революційного руху, оглядані зблизька, зовсім не герої; це або наївні, добрі та гарячі діти, що рвуться до діла, не маючи поняття про його розмір і можливість його переведення, або легкодушні, легко вразливі натури, що шукають у авантюрності революційних конспірацій більше заспокоєння для своїх нервів, ніж якого-будь конкретного діла, або зелені доктринери, що, набравшися з заграничних книжок загальних поглядів і теорій, силкуються переломати російську дійсність на подобу своїх уявлених образів. Д. Винниченко й тут без жаху зазирає в очі дійсним фактам, малює дійсних людей з усіми їх слабостями і помилками, стає вище своїх партійних поглядів і інтересів, на загальнолюдськім становищі, і в тім його велика заслуга, бо тільки такий правдивий, хоч і любов’ю продиктований, малюнок лишиться тривким документом для історії духовного складу та значень сучасної російської інтелігенції.